Початок шляху до Перлинної Гавані... з чого починався Перл-Харбор

Початок шляху до Перлинної Гавані.
................................."Хто сказав мяу?!"(С)


Сьомого грудня 1941 року відбулась подія, коли хоробрі і вмілі японські пілоти перетворили назву Пірл-Харбор на понятійний термін. Поряд з Копенгагування, Ковентрування і.т.д. Щоправда, без деякого негативного контексту, мирні жителі в цьому випадку зазнали мінімальних збитків. Залишивши осторонь суперечки про цю подію, давайте спробуємо дізнатися, хто ж перший придумав завдати удару по ворожих кораблях у його головній базі за допомогою авіації та головної її протикорабельною силою-торпедоносцями


На фото: SS (sea scout) class blimp flying. The gondola is a BE 2c with its wings and tail removed.

Що загалом не дивно, але перший, не фантазер чи мрійник, а професійний моряк, із впливом та авторитетом, хто запропонував це зробити був Джекі Фішер.
Коли в 1915 році він став президентом ради з винаходів та досліджень https://en.wikipedia.org/wiki/Board_of_Invention_and_Research - однією з перших його пропозицій було побудувати 200 літаків торпедоносців для удару по німецьких лінійних силах у Вільгельмсхафені. Правда для доставки їх до цілі він вибрав не морський старт, а повітряний. За задумом Фішера до кожного торпедоносця повинен був бути закріплений збільшений змійковий аеростат (kite balloon), здатний підняти як торпедоносець з торпедою, так і великий запас палива. Підлетівши на відстань 10 миль від Вільгельмсхафена, торпедоносці мали відчепитися від аеростата і далі атакувати ціль. Після атаки вони мали або долетіти до дружньої території або дотягнути до висунутих Гарвічських сил і здійснити посадку поряд з кораблями. Справа в тому, що тоді в пріоритеті був порятунок пілотів і моторів, планер не вважався чимось важливим. Ідея не була реалізована, слід зазначити, що теоретично це було можливо, британці використовували фюзеляжі літаків і кіте балуни для створення патрульних дирижаблів типу SS


На фото: Sopwith T.1 Cuckoo


Але цим справа не завершилась. Наступною спробою, що дуже близько підійшла до реалізації, була ініціатива Бітті, коли він став командувачем Гранд-Фліту.
11 вересня 1917 року Бітті запропонував швидко переобладнати вісім швидкохідних торгових суден або ВСПКров для завдання масованого удару бомбардувальників-торпедоносців наступної весни.

Ці кораблі не мали бути частиною Гранд Фліту, вони мали діяти як незалежна ударна сила, як авіаносна флотилія Сютера 1914-1916 років. Кожен корабель передбачалося оснастити злітною платформою, здатною швидко запустити п'ять перспективних торпедоносців фірми Сопвіч Sopwith T.1 Cuckoo (Зозуля), при загальній чисельності в 15 торпедоносців на кожному кораблі. І два винищувачі.
Таким чином, всі вони могли запустити три хвилі торпедоносців по 40 машин у кожній хвилі. Крім злітної палуби та ангарів, Бітті хотів оснастити кораблі параванами та булями для захисту від мін та торпед.
Атака повинна була початися з відстані приблизно в годину польоту, після чого авіаносці повинні були відійти в район очікування на мілководді (щоб утруднити атаку підводних човнів), і підібрати пілотів з літаків, що приводялися. Цілями в порядку пріоритету були великі кораблі, ворота доків та плавучі доки, легкі крейсери та міноносні сили. Бітті сподівався, що атака буде доповнена великими гідролітаками, що несуть 230-фунтові бомби, які атакуватимуть верфі, а також підводні човни, що знаходяться на верфях. Також Бітті неправильно вважав, що Зозуля буде озброєна кулеметом і літаки ранніх хвиль що скинули торпеди, зможуть прикрити підлітаючі торпедоносці наступних хвиль.
Запорукою успіху Бітті бачив масування удару та несподіванку. Усі попередні операції авіаносців страждали від затримок через погодні умови, і адмірал побоювався, що будь-яка така затримка може поставити під загрозу таємність. Тому він запропонував вжити заходів для перебудови ще двох авіаносців, які могли б посилити ударну хвилю у разі втрати таємності.
Адміралтейство прийняло пропозицію без ентузіазму. Швидкохідні торгові судна («Зозулі» для зльоту потрібно було не менше 20 вузлів вітру) були дуже затребувані, особливо в результаті кампанії підводних човнів. Перебудування не могло бути таким швидким і простим, як уявляв Бітті: верфі були сильно завантажені, не в останню чергу через ремонт пошкоджених торгових та військових кораблів. До того ж зозуля навряд чи могла бути смертоносною зброєю. Хоча вона могла підняти 18-дюймову торпеду, ця торпеда була лише 1000-фунтового типу і несла лише 170 фунтів вибухівки, чого ледве вистачало, щоб пошкодити великий корабель.
Однак Бітті не погоджувався з висновками, наполягаючи, що навіть якщо удар не знищить лінійні сили німців, він змусить їх вийти з гавані, де їх зможе перехопити і знищити Гранд Фліт. Та сама ідея, яка пропонувалася в обґрунтуванні операції удару по Тондерну.
Однак Адміралтейство повідомило, що воно не може виділити вісім швидкохідних вантажних кораблів, а лайнери, запропоновані Бітті, не мають великих трюмів з люками і вимагатимуть тривалих робіт з переобладнання, що не дозволить підготуватися до кінця наступного літа, тобто періоду сприятливої погоди. З самою ідеєю Адміралтейство погодилося, навіть Сопвічу замовили 200 Зозуль ще до випробувань. Було зазначено, що торпедна авіаційна атака - найбільш вдалий спосіб атаки флоту в базі. Але в наявних реаліях заходи щодо підтримки вантажообігу та ПЧО були на першому місці.





На фото: HMS Alsatian, HMS Orvieto, HMS Teutonic і загибель авіаносця HMS Campania

Однак, 28 листопада Бітті запропонував переобладнати в авіаносці три виведені зі складу 10-ї крейсерської ескадри ВспКра-HMS Alsatian, HMS Orvieto і HMS Teutonic.
На кожному з кораблів він пропонував змонтувати злітну платформу з ангаром під нею, ангари в середній частині та на кормі. На кормі, якщо випробування аерофінішера, що розроблявся, будуть вдалі, можна було змонтувати посадкову платформу. У принципі той самий тип як і Фьюріес і Віндиктив, що будувались в той момент, найшвидший з трійці, 20 вузловий HMS Alsatian, повинен був отримати в носовій частині злітну платформу довжиною 165 футів приблизно в 17 футах над палубою С. Під нею, за рахунок зняття чотирьох 6" гармат робився ангар розмірами 100 на 65 футів.
Літаки мали підніматися на злітну платформу через люк розміром 37х19 футів біля надбудови, що скорочувало злітну дистанцію до мінімально допустимих 120 футів. На міделі робився ангар довжиною 64 фути для двох торпедоносців або одного розвідника, які мали підніматися через люк на палубу А і котитися лівим бортом на злітну платформу, для чого видалялись шлюпки та шлюпбалки та перероблялося ліве крило містка.



На фото літак - розвідник Fairey III


На кормі споруджувався ангар довжиною 120 футів на 68-49 футів достатній для восьми торпедоносців чи шести розвідників. У разі успіху з аерофінішером над ангаром могла обладнатися посадкова платформа довжиною 120 футів, літаки з якої могли переміщатися на злітну так само, як і літаки з ангару на міделі. Для операцій підйому/опускання з ангару/в ангар встановлювалися чотири щогли для деррик кранів-дві в носі, одна на міделі та одна в кормі. Кормові чотири 6" гармати планувалося зберегти. Для збереження остойчивостві передбачався баласт за рахунок зменшення запасів вугілля, місце для боєприпасів і бензину вважалося не важким знайти на настільки великому кораблі. Інші кораблі передбачалося переобладнати подібним чином, 17 вузловий HMS Orvieto без посадкової платформи та ангаром на 12 торпедоносців, 19-вузловий HMS Teutonic отримував злітну платформу довжиною 125 футів та посадкову, довжиною 130 футів та ангари на дев'ять торпедоносців.
Комітет у складі Commander Holmes (DAS advisor on naval architecture), і представників Director of Plans, DAS, DNC та Гранд Фліту відвідали HMS Alsatian 3 грудня, щоб оцінити пропоновану конверсію. За їх оцінками всі кораблі можна було переобладнати за три місяці.
Але 16 грудня Міністерство оборони відхилило переобладнання HMS Alsatian на тій підставі, що він надто повільний і не годиться для спільних операцій з бойовими кораблями, як висловилися, він стане другою Кампанією.
Тим більше що система прийому вугілля на ньому могла поповнюватись тільки на базі в Росайті. Та й розформування десятої ескадри не звільняло ці кораблі, їх планували перевести в другу крейсерську для патрулювання в районі Шетландських та Оркнейських островів та Мурманська. Та й авіагрупа з 19-ти торпедоносців не була такою цінною для такого переобладнання


На фото: Броненосний крейсер типу Кент.

Бітті залишився незадоволеним і продовжував просувати свою ідею. Його підтримали П'ятий Морський Лорд та Директор Планів, висунувши альтернативну ідею про переобладнання трьох броненосних крейсерів типу Кент, з авіагрупою по 16 торпедоносців на кожному.

Зрештою the Grand Fleet Maintenance Committee таки відхилив 21 січня 1918 цю переобудову. Так, як для встановлення злітної платформи потрібно 3-4 місяці, а з посадковою -5, з витратою 200-400 тонн сталі. Вільних робітників і сталі просто не було. Тим більше, що на підході вже були повноцінні авіаносці Ф'юрієс, Віндіктив і Аргус. Та й боєготових Зозуль до літа не могло бути в достатньої кількості.
Першу експериментальну торпедну атаку по лінкору, Сопвіч Зозуля зробив наступного дня після Перемир'я. Успішну. У ході подальших випробувань було виявлено, що в умовах видимості Північного моря, торпедоносець найчастіше встигали почути, але не побачити за десяток секунд до скидання торпеди.
Війна закінчилася і плани торпедної атаки лінкорів у Вільгельмсхафені вирушили припадати пилом на широкі полиці архівів, де і зараз в Національному Архіві Британії з кодом AIR 1/641/122/232 можна знайти ескіз переобладнання HMS Alsatian в ударний авіаносець




На фото: Японський авіаносець Хошо, палубний одномісний торпедоносець Mitsubishi 1MT, двомісний палубний бомбардувальник - торпедоносець Mitsubishi 2MT1

І здавалось би все.
Але ні.

8 серпня 1922 року, на інший половині планети, вперше взлетів літак Mitsubishi 1MT - одномісний торпедоносець палубного базування. І був він спроектований конструктором першого палубного торпедоносця Сопвіч Куку, Гербертом Смітом, що прийняв пропозицію від японської фірми Міцубісі, розробити такий літак для їх флоту і будуємого авіаносця Хошо. Разом з ним приїхало ще сім головних спеціалістів збанкрутувавшої фірми Сопвіч (утворивши єдині королівські повітряні сили, британці отримали втрату ними зацікавленості в літаках для флоту), в тому числі і головний пілот Сопвіча, що колись вперше підняв в повітря Зозулю Уільям Джордан. Фактично Сміт повторив Зозулю, тільки зробивши з неї триплан (благо в нього був успішний досвід розробки винищувача Сопвіч Триплан) бо японська торпеда була важче англійської, а розмах крил лімітувався шириною польотної палуби. В перший польот 1МТ повів Джордан. Літак сподобався, особливо керованістю та маневреністю. Він швидко пройшов випробування, в тому числі і з авіаносця Хошо, і в 1924 році був прийнятий на озброєння і збудований в 20 екземплярах. Але все ж таки його було визнано надто громіздким для палубної служби і одразу переведено на берег. Але Герберт Сміт накопивши досвід за цей час, розробив в 1923 революційний 2МТ1 двомісний бомбардувальник - торпедоносець який прослужив до кінця 20-их років і навіть воював в Китаї.
Так японці мудро перейняли англійський досвід.
І от на цьому вже все. Бо що було далі знають вже всі, ну хоча б ті, для кого назви Таранто і Перл Харбор, мають не тільки географічний сенс.